Сергій Квіт – «батько» української національної ідеї

Для історії молодої держави варто нам, сучасникам, пильно відстежувати все, що в час її творення пережило суспільство в усіх його галузях і ділянках. Освіта в цьому контексті – одна  найважливіших складових. В переломних часах з’являються особливо цікаві типи і характери, про яких навіть писали книги. Це коли йшлося про особливо спритних.

Щось таке трапилося з українською освітою, про що без брому навряд  чи зважиться хтось розповідати. «Все это было бы смешно…». З’явився міністр – реклама, перед яким хай відпочиває персонаж Гоголя Хлєстаков.

Придивитися до цього екземпляра спонукали його дії – дивно неадекватні, часто без меж нахабні й немудрі. Погодьтеся, не кожен  має сміливість подарувати цілий університет своїм близьким і кумам, інший – віддати заступниці, а та – також своїм на поталу, а одночасно одним розчерком пера закрити ще дві сотні. Отож, придивімося ближче.

Доктор невідомо яких наук і дисертації невідомо про що. В одних джерелах – журналіст, в інших філолог, в одних викладач герменевтики, в інших – доктор філософії Українського вільного університету в Мюнхені. В багатьох джерелах ще розповідає про себе як про викладача кількох університетів Європи, Америки, Англії  (Про  Австралію не скажемо – нема відомостей, може, через скромність не згадав). Одночасно там вивчав досвід, заключав договори, бо знав, що має завдання державної ваги рятувати українську освіту.

Всі нагороди, які за цей час встиг заробити –  не перелічуємо – більше, ніж у пересічного академіка. Правда, часто змішуються нагороди, премії, стипендії. Що там простота розуміється, де стипендія Фулбрайта, а де нагорода, де грант від Фонду Сороса, а де нагорода. Це вже будуть історики вивчати. Можна «запросто» назви медалей переплутати. І не визнати, що нагорода від Президента – з жалості, чи до «золотого ювілею», як годиться, щоб не гірко було з ганьбою бути міністру вигнаним. а ще в свої позаштатні радники записати.

Легенди ходять, як став міністром. Кажуть, у лютому 1914 до Міністерства увірвалася, чи вломилася група студентів університету  Києво-Могилянська академія (про крики ганьба!», «геть!», «слава!» не скажемо, але гасла на папері були: – Квіта в міністри – або…освіта України в небезпеці. Що ще було –  не відомо, певно, не вистачило фантазії у організатора акції  – ректора Могилянки Квіта.

Так, це були його студенти, хоча для преси були представлені як члени Асоціації студентського самоврядування на чолі з президентом Єлизаветою Щепетильниковою. Вони, виявляється, прийшли влаштовувати  «смотрини» кандидатам у міністри освіти. Знаємо, що це були люди дуже поважні. Але ніби ті кандидати, як школярі чи дівчата на танцях, смирно стояли під стіною і покірно чекали своєї долі. «Чи справді так було, чи, може, хто збрехав (хто ворогів не мав!)». А ми відсилаємо читачів до статті «КВІТуча брехня міністра КВІТА» у «Волинській газеті від 21.04.2016 р. (№ 16). Дико – але спрацювало! А потім хоч співай: «Пане сотник, що ся стало, що в нас грошей дуже мало», або: «За чиї ж ви гроші пили і… любили» – словом – як у воду дивився січовик Клим Гутковський, коли цю пісню творив, геніальну до речі, і премій (грантів) за це, на жаль, не отримав.

Не будемо запевняти, чи звучали там такі поважні аргументи на користь Квіта як: «…неодноразово виступав перед протестувальниками (на Майдані!) з лекціями про стратегії розвитку вітчизняної освіти та науки, про досвід європейських країн у цих галузях. .. Школа бізнесу Могилянки, яку очолював Квіт, організувала роботу відкритого університету Майдану, який перетворився на справжній інтелектуальний майданчик для обговорення стратегій розбудови країни. Далі ще глибше:  С.Квіту доведеться піднімати освіту і науку  у надзвичайно складних умовах».  Мабуть, не було цього на «Смотринах», бо стаття, де ця ахінея написана, вийшла аж у лютому 2016 року, коли вже міністр «ішов на посадку». А ще там ішлося про самостійність, не корумпованість (не окремо?), європейськість, менеджментські навики і т д., і т.п. Написала це дехто Оксана Онищенко оглядач відділу освіти та науки (ZN.UA «Освіта України»). Не зрозуміло, чому не дали  міністрові цього здійснити. Засудив  би «до розстрілу без суда і слєдствія» або подарував комусь  ще кілька університетів. а так лише один  НАУ, Харківський і ще зо дві сотні.  Дніпропетровський уже навздогін – за підписом: т.в.о. міністра освіти Совсун І.Р.

Такі «шедеври» діяльності Квіта змусили ближче розглянути одіозну (так любив називати Квіт свого попередника) постать міністра Квіта. Не для помсти «за сподіяне», а для застороги на майбутнє, бо Майдан «розворушив» кубло, а на суспільну поверхню виплило ой скільки квітів-окозмилювачів, дешевих аферистів, які «спекульнули» на крові полеглих. Шедеври газетного мислення на тлі наявних (якби ж не кримінальних) дурниць, які чинив дисертант на посаді міністра, викликали інтерес до його неординарної особи. Захотілося дізнатися, де ростуть такі квіти і хто їх виростив.

По-перше, і головне для такої vip-персони і нашої цікавості – освіта. Глянули – і жахнулися. Та це ж справжній спринтер від науки і новітній герой, вартий пера Ільфа і Петрова. Почнемо з : «аб ово»- документів.

Рідко вказане в документах, що в 1985 вступив на підготовче відділення Національного університету ім. Тараса Шевченка. В жодному не сказано, що за пільгами, як звільненому від служби в армії. Такі пільги були і для вступу без підготовчого, але треба було хоч на «трійку» скласти екзамени. Не вийшло. Для випускника львівської школи №17 – мало сказати «дивно». То ж не якась там Зачепилівка. Нема чіткості, а суцільне словоблудство і «замітання слідів». Мало б бути – Національний університет ім. Тараса Шевченка. Натомість де-не-де чомусь вказано: Закінчив Києво-Могилянську академію. Називати так дивно вуз, ректором якого мав стати – то справді дивно.

Щодо місця роботи – різні записи в різних джерелах. 1991р. В одному  – Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В іншому місці – журнал «Слово і час». Що далі – то більша плутанина. 1996-2000 викладач на кафедрі історії української літератури і журналістики КНУ. Як бачимо, називати посаду (асистент), дисципліну  чи хоч правильну назву місця роботи подавати – не обов’язково. В 1997 – захищено кандидатську дисертацію (http://cheloveknauka.com/literaturno-kriticheskaya-i-zhurnalistskaya-deyatelnost-mihaila-rudnitskogo-v-ukrainskoy-periodike-10-30-h-godov).

А далі протиріччя:

а)  В 2001 очолив Києво-Могилянську школу журналістики; 

б) доктор філософії Вільного українського університету в Мюнхені;

в) декан факультету соціальних наук і соціальних технологій, керівник магістерської програми з журналістики. І це все щодо одного періоду. Але чому доктор філології весь час претендує бути саме журналістом – це вже секрет самого доктора;

г) директор Національного університету Києво-Могилянська академія (?);

 д) Вконтакте – ще цікавіше. В розділі образование сказано коротко: окончил НаУКМА. Є і таке: «…коли я навчався в Вільному українському університеті. Є і такі записи: доктор філософії Вільного українського університету. Ще деінде, що саме там захищав докторську з філософії (інваріант – магістерську тезу і PhD, ще інваріант – реферат). Закінчувати Національний університет ім. Шевченка, де починав з підготовчого – не так престижно, як НаУКМА чи ВУАН. «Пыль в глаза» суцільна і непроглядна.

В іншому випадку за розділом освіта написано «коротко і ясно»: Інститут журналістики КНУ – 1991 р. І  скрізь звучить слово «журналістика», навіть філософія, герменевтика, яке повторює, як мантру, –  кандидат і доктор з української філології. Очевидно, в часи Януковича було непрестижним бути українським філологом.

А ще, тодішній міністр освіти був матрикулованим істориком – випускником Національного університету ім. Шевченка. Вступив туди, гадаємо, не через підготовче відділення. Правда, ставши міністром, Квіт наказав перевірити, де кафедри журналістики очолюють не журналісти і – «ату!». Сам же кандидатську з української філології (хоча й гриф спеціальності вказаний «журналістика»)  захищав на кафедрі журналістики, яку на той час очолював доктор філологічних наук. Докторську – також з філології. Отакий непослідовний, ну чисто тобі донцовський клон. Аналізуючи теми кандидатської та докторської екс-міністра, важко второпати де філологія, а де журналістика. А де й літературна критика, яка завжди тяжіла до теорії літератури, а не журналістської творчості.

Складається враження, що старші, розумні, досвідчені та справді авторитетні колеги з Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Микола Жулинський, Віталій Дончик та Вячеслав Брюховецький вирішили «остєпєніть» випускника журфаку Сергія Квіта, придумали нашвидкуруч теми «окололітературні та околожурналістські» і за 3 роки захистили і кандидатську, і докторську звичайного співробітника журналу «Слово і час» того ж Інституту літератури. Яку мету переслідували – важко сказати. Мабуть, потрібні були надійні кадри для геніального проекту – НаУКМА.

Але чи знали достойні вчені та організатори науки, що викохають такого монстра і на свою голову, і на голову усієї вітчизняної освіти? А воно ось таким боком і вилізло через довгих 20 років.

Щодо професії теж дуже багато «напустив туману» пан Квіт: доктор філософських наук, доктор філологічних наук, герменевт? Це офіційно, на сайті. Так і кортить спитати, «Хто ви, доктор Зорге?» У переліку  «хто є хто в науці» (не забув і туди себе подати) коротко – академік, доктор філології, але із заувагою:  «Відомий учений         у галузі філософії, масової комунікації, герменевтики, відомий громадський діяч».

За короткий час встиг отримати «спринтер від науки і журналістики» аж 8 престижних премій: Журналу «Світовид»; спілки письменників (Благовіст); Фундації Вільного українського університету; програми Фулбрайта (премію?); інституту Кеннана. Німецька служба академічних обмінів і т.п..

Повний текст за посиланням:https://reider-nau.com/sergiy-kvit-batko-ukrayinskoyi-natsionalnoyi-ideyi/?fbclid=IwAR1tUQQoseYeQHv19xBLGxiKtNT_RBpF98L2fZlpptEL4Dv1UmQHdiRv3S8