Університет жодною мірою не повинен бути авторитарним, але він має бути авторитетним

В„–40 (1494) 03.10—09.10.2020 Олена Орлюк

«Людина має навчитися жити в мінливому інформаційному полі».

— Ви є головним редактором журналу, присвяченого інтелектуальній власності, а також професором кафедри інтелектуальної власності та інформаційного права. Які недоліки вбачаєте у системі перевірок робіт на наявність плагіату?

— У нас, на жаль, тільки починає формуватися культура академічної доброчесності. Зокрема, серед студентів, яким ніхто не розповідав про цю академічну доброчесність, коли вони вступали на навчання. Достатньо, на жаль, прикладів, коли і самі працівники освіти чи науки поводяться неналежним чином. Тому я рада, що з цього року ми започаткували підписання декларації першокурсника, в якій студенти беруть на себе відповідальність діяти доброчесно. Отже, справа за викладацьким корпусом.

Що ж до самих систем антиплагіату, то я добре знаю серед інших систему Unicheсk, яка активно використовується в Україні, в університеті у тому числі, і не можу сказати, що у ній є якісь явні недоліки. Ми трохи плутаємо, тому що система оцінює лише перевірку тексту на збіги. І  результати перевірки мають бути по кожному тексту безпосередньо оцінені: де в тексті збіг (наприклад, коли цитується норма права, або де в цитаті є посилання на конкретного автора), а де реально допущений плагіат. Де є загальновживана конструкція, а де чужі висновки незаконно запозичені й представлені як власний науковий результат.

До прикладу, вираз «захист прав інтелектуальної власності» система може показати як збіг, але ж це жодною мірою не свідчить про наявність плагіату. Якщо ми говоримо про реальне визнання плагіату, про його підтвердження, що матимемо юридичні наслідки – це мають робити експерти. 

На жаль, в останні роки в Україні поряд із реальною вибудовою атмосфери академічної доброчесності почали стикатися з недобросовісною діяльністю умовних «борців» із плагіатом. І є приклади, коли у плагіаті звинувачують без фактичних підстав. Ми повинні розуміти, про що говоримо у кожній конкретній справі. Якщо це запозичення без посилань на оригінальний текст, однозначно це плагіат. Коли мене питають, скільки відсотків плагіату можна допускати в дослідженні, я відповідаю: «Нуль». Це — категорична позиція. Але якщо у роботах, що захищалися раніше, інакше подавалися цитування, із посиланням на джерело, то до плагіату це не повинно мати відношення.

Втім, у моїй практиці було дисертаційне дослідження, яке не назвеш плагіатом, бо у кожному абзаці було посилання. Але ця праця не відповідала критеріям новизни, це була в чистому вигляді компіляторна робота. Тому підстав для її визнання науковим дослідженням не було. Думаю, що завдання, яке стоїть нині і перед викладачем, і перед студентом — навчити і навчитися того, як має виконуватися науковий дослід, як має писатися академічний текст, аби відповідати характеристикам наукової новизни та академічної доброчесності.

— А як бути з інформацією, яку використовують для маніпулювання суспільством? Що скажете про діяльність ЗМІ, які інколи висвітлюють події навіть не суб’єктивно, а викривлено?

— Це вже питання інформаційних воєн. Сьогодні розмилась відповідальність представників ЗМІ за ту інформацію, яку вони висвітлюють. Торік спробували прийняти зміни (далеко не однозначні) до закону про інформацію, але нічого не вийшло. Адже як знайти золоту середину між свободою слова і відповідальністю за цю свободу? Це виклик, який стоїть як перед суспільством, так і перед державою, і поки що він залишається невирішеним.

Інша річ, що, з позиції юриста, на цьому можна «нормально заробляти гроші». Тому часто юристи не поспішають перейматися тим, як це краще зробити в контексті суспільного запиту. Тут виникає питання етики в юридичній діяльності. В чому зацікавлений юрист: у тому, щоб суспільство базувалося на певних нормах, чи тільки в отриманні фінансової винагороди за професійну діяльність? Що буде переважати?

І, звичайно, це має бути якісний правовий інструментарій, який врегульовує питання інформації та її якості. Ми не зможемо це зупинити на рівні соціальних мереж, блогів. І ніхто не говорить про те, що соціальна мережа чи ті ж ЗМІ при розміщенні дописів будуть дотримуватися принципу правдивості інформації. Це нереально. Що ж до журналістських публікацій, то потрібно переглядати питання відповідальності журналіста за інформацію, яку він пропонує до публікації.

Все так відбувається тому, що етика і журналіста, і юриста розмита. І це питання світоглядне: в якому світі ми хочемо жити — де панують гроші чи все ж таки є місце і нормам моралі та етики?

Повний текст за посиланням: https://zib.com.ua/ua/144790-vo_direktora_institutu_prava_knu_olena_orlyuk_universitet_zh.html